Поховали підлітків, які загинули внаслідок обвалу бетонної плити у Ніжині

6 липня, у п’ятницю, близько 16.00 у Ніжині сталася трагедія. У закинутій недобудові, що при в’їзді в місто, трьох дітей привалило 20-тонною бетонною плитою. Від множинних травм 12-річний Владислав Костирко, 14-річний Захар Костенко та 13-річний Денис Іванов загинули на місці. Врятувався 12-річний Рафаїл Костенко, рідний брат Захара. Сини 33-річної матушки Оксани та 34-річного Олексія, батюшки Всіхсвятської церкви Київського патріархату у Ніжині. Коли все сталося, Рафаїл подзвонив мамі, сам викликав «швидку». Владу роздавило груди і живіт. Захару — голову. У Дениса були множинні травми рук, ніг, таза. Аби підняти плиту, викликали спецтехніку, рятувальників. Залізобетон розрізали і розбирали частинами до дев’ятої вечора. Мер Ніжина Анатолій Лінник оголосив триденний траур.

Ховали хлопців у неділю, 8 липня. Захара і Дениса привезли до Всіхсвятської церкви 7 липня. Відспівували сім батюшок. Двері храму не зачинялися добу. Ніжинці приходили проститися, несли квіти. Владислава відспівували у церкві Воздвиження Хреста Господнього (Московського патріархату).

«Ходили туди три дні»

— Після трагедії я дізналася, що вони три дні ходили до тієї недобудови, — розповідає матушка Оксана. — У вівторок діти тільки повернулися з табору. Три дні їздили до Дениса, з яким, там познайомилися. Говорили, що грають у футбол. Кожну годину вони мені телефонують, кажуть, де і з ким. Я за цим слідкувала. О 16.00 дзвінка не було. Думаю, почекаю трішки, мо’, загралися. Аж тут о 16.15 дзвінок. Крик сина в телефон: «Мамо, Захара більше з нами немає, його вбило, знесло голову». Не повірила. Подумала, може, впав, ударився головою, кров потекла. А Рафаїл таке з переляку говорить. Кричу: «Синку, викликай «швидку». А самі скочили в машину і поїхали. Куди їхати, де та недобудова, не знаю, як щось вело. З переляку за п’ять хвилин були на місці. Медики вже стояли. Лікарі нас почали тримати, не пускали. Сказали, зробити вже нічого не можна. Шансів вижити у дітей не було. Треба викликати спецтехніку. Зі слів меншого сина, вони зайшли на другий поверх.

— Денис взяв арматурину і постукав по стіні, по цеглині, — тихо промовляє Рафаїл. — Все було нормально, стояли. А тоді припекло сонце, і ми перейшли в тінь посидіти.

— Владик, Денис і Захар присіли під тією плитою, — продовжує матушка. — Рафаїл стояв трішки далі.

— Почув, як тріснула стіна, побачив, як надломилася, — продовжив Рафаїл. — Я почав кричати, щоб тікали.

— Рафаїле, через скільки вона впала? — допитується у сина.

— Зразу, за секунду, — тихо промовив хлопчик.

— Рафаїл казав, що намагався витягти брата. Коли крикнув, Владик встав, почав тікати, та зачепився за якусь корягу і впав. Молодший син схопив за ручку Захара і намагався витягти, — продовжує Оксана. — Та він вже вищий за мене на півголови, важчий. Він, мабуть, навіть не зрозумів, що сталося.

— Кажуть, хлопців було не четверо.

— Сім чоловік, — зітхає Рафаїл. — Ми збиралися на «коробку» (загороджений спортивний майданчик). Але потім передумали. Троє пішло додому, а ми лишилися.

— У понеділок повинні проводити слідчі дії, приміщення огороджене.

— Ми більше туди не ходили, не дивилися. Але по Ніжину кажуть, що наступного дня люди проходили.

— Ніжинська влада чимось допомагає?

— Мер Анатолій Лінник посприяв, аби нашого сина дозволили похоронити в Ніжині,— каже отець Олексій. — Бо ми прописані у селі Перемога Ніжинського району. Де прописаний, там треба і ховати. Фінансово допомогли батюшки з інших церков, спілка АТОвців, афганці, небайдужі ніжинці, рідні.

— Всі у нас питають, чи винимо ми когось? — перебиває матушка. — А кого? Наші діти самі туди пішли. Виню тільки себе. Коли сини казали, що ходять грати у футбол до Дениса, треба було сісти в машину і проїхати, глянути. У світі стільки небезпеки, і ніхто не знає, де біда застане. Таких приміщень не повинно бути, і після такої трагедії недобудову треба прибрати.

— Отець Михаїл зі Святопокровського храму був на похороні. Його дітям вже по двадцять з лишнім років. Коли почули, що таке сталося, призналися: малими також бігали по тій недобудові. Аби в місті було більше розваг для дітей: гуртки, місця для катання на роликах, велобайків, — говорить отець Олексій. — Єдине місце, де постійно гуляють діти і молодь, — територія університету.

«Сам хрестив, сам відспівував»

— На другий день після похорону Рафаїльчик сказав, хоче провідати братика, попросив маму купити квіти, — втирає сльозиЛюдмила Синцева, бабуся хлопців, мати Оксани. — Захарчик з народження був незвичайний. Ніжний, тихий, спокійний. Завжди всіх обніме, поцілує.

Ще як Оксанка була вагітною, отець Олексій їздив у село Жовтневе (нині Дмитрівка), під Прилуки, рятувати дитинку. Повезли її до монаха в Київ. А він і сказав Олексію: «У вас буде первісток, візьме на себе всі гріхи роду». Та ми навіть подумати не могли, що такою ціною. Захарчик народився слабенький. На сьомий день привезли з лікарні і спішили, аби похрестити. Тоді хрещені приїхати не змогли, та ми їх у церкві записали. А батько, отець Олексій, його хрестив. А тепер і відспівав. Сам так вирішив. Співав у церкві молитви, дивився на сина і сльози текли по щоках.

«Хоронили як монаха»

— Дітки у церкві провели ніч. Людей було стільки, що на весілля так не йдуть, — продовжує бабуся. — Два маленькі гробики стояли посередині храму. У білих сорочечках. У Захарчика лице було закрите. Як у монаха. Він хотів після дев’ятого класу в духовну семінарію, бути монахом. З батьками ходив до церкви, у нього тоненький голосочок, співав у церковному хорі. Грав на скрипці. Нам на нього навіть не дозволили подивитися востаннє. У Дениска личко було відкрите. А низ закритий. Більше постраждали кінцівки, руки, ноги, тільце.

Владик з Рафаїлом найкращі друзі, разом вчилися в одному класі. З Денисом познайомилися у таборі «Пролісок». Годині о третій я ще вийшла на вулицю. Захарчик сів на велосипед і поїхав. Дивлюсь йому у слід, а він мені наче так далеко. Хотіла крикнути, аж з двору Рафаїльчик вискочив, обняв і за ним поїхав. Дениска теж пообіцяв бабусі пограти у футбол, а потім допомогти по господарству. Бабуся сиділа, чекала.

«Читала за упокій, прийшов у білому, як ангелок»

— Плакать не можна, а воно не виходить, — бере заспокійливе бабуся. — Уже ввечері прийшли додому. Треба читати молитву за упокій. Оксанка плаче. Кажу: піди полеж. Взяла фотографію внучка, прилягла на його ліжко. А я вперше в житті почала читати за упокій. Запалила свічечку, стала на коліна біля його ліжечка. Півмолитви прочитала — і тут біля мене Захарчик стоїть, теж на колінах, голову нагнув, наче молиться. Я очі наче заплющила. Розплющую, а він біля доньки стоїть. Одітий не в брючках, рубашці. Як ангелок, у довгому білому вбранні. Кому розкажи, скажуть, що здуріла. А Оксанка задрімала. Сказала: «Мамо, мені стало так тепло і спокійно».

— Я дуже любила з братиком гратися, — каже найменша сестра Іаїль, їй шість років. — Ми з ним, як акробати, трюки робили. На голові стояли. Захар дуже любив булки. Де яка вдома лежить, все топче і топче. І не товстіє.

«В один день народилися, в один загинули»

— Люди по Ніжину таке балакають, на голову не налазить, — хапається за голову Наталія Візер, тітка Дениса. — А Юля досі повірити не може, що сина більше немає. 34 роки, єдина дитина. У неї ось-ось відпустка повинна бути. Планувала їхати до брата Ігоря в Апостолове (Дніпропетровська область). Їх батьки розлучилися, дітей поділили.

У той день вона була на роботі. Подзвонила сину: «Денисе, ти де?» — «Біля дому, на Космонавтів гуляю». І подумати ніхто не міг, що вони на тих руїнах. Наш Денис і Захарчик в один день народилися, 24 березня, з різницею рік. І в один день загинули. Це ж треба, яка доля. Їх тією плитою так приплюснуло, що шансів вижити не було. Аби не Рафаїл, ми б і не знали по цей день, де їх шукати. Хто б подумати міг, що вони там?

Будівлю ту, за молокозаводом, збудували 40 років тому. Наче ветлікарню чи санстанцію планували відкривати. А тоді все закинули, травою, кущами по пояс заросло. Кажуть, там компанії збиралися, гуляли, наркомани кололися. А люди по цеглині розбирали. Кажуть, його викупив місцевий депутат, але прізвище ніхто не називає. Та після такого воно, мабуть, стало нічийним. Подивіться на центр Ніжина, скільки таких руїн недобудованих.

Відкрито два кримінальні провадження. За статтею 275 ч. 2 (порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки) — карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Та статтею 115 ч. 2 — нещасний випадок.